Ця історія – про шлях бойового медика, війну, родину й очікування, яке тривало понад два роки та завершилося трагічним підтвердженням.
Двадцять сім місяців і двадцять днів невідомості й болю… Саме стільки часу вважався безвісти зниклим Михайло Кривоніс із села Немерче Вендичанської громади.
З сьомого на восьме січня 2026 року Михайло вкотре приснився дружині Оксані й сказав, що «всі документи неправильні, їх треба переробляти…». До обіду вона мучилася здогадками, що це могло означати, а потім пролунав той страшний телефонний дзвінок: «Щиро співчуваємо, але у вас збіг ДНК». Коротко, як постріл, – надії більше не стало…
За цей час розлуки з чоловіком я була готова до всього, але те повідомлення вбило мене наповал, – згадує Оксана. – Серце стиснулося від болю, підкосилися ноги, сльози залили очі. Я все сподівалася, що він живий, що десь у полоні, що повернеться… І роєм закружляли думки в голові: ми вже ніколи не будемо разом, ніколи він не обійме мене, не посміхнеться, не приголубить, не звернеться ніжно «Ксюнчик», ніколи не побачить наших дітей. Вони не скажуть йому слово «тато», виростуть без нього, а він у Вічності назавжди залишиться 31-річним…
Чорним крилом накрила Немерче звістка про підтвердження загибелі бойового медика Михайла Кривоноса з позивним «Брат». Він повернувся з війни додому «на щиті», а морозного зимового дня 18 січня його з військовими почестями проводжало в останню земну дорогу все село.
До лав ЗСУ Михайла мобілізували 16 грудня 2022 року, коли синочку Михайлику було сім років, а донечці Софійці ледь виповнилося шість місяців. Діти дуже схожі на свого батька. Спочатку Михайла готували в сапери, але з певних причин там не склалося, тож він перекваліфікувався на бойового медика, пройшовши курс навчання в Іспанії.
Після повернення в Україну Михайла зарахували до особового складу 82-ї окремої десантно-штурмової бригади, яка в Запорізькій області вела жорстокі бої з наступаючими окупантами. Коли він довго не виходив на зв’язок, постійно заспокоював дружину: мовляв, на нульовій позиції не до розмов. А потім таки знаходив можливість передати звістку – живий, здоровий, б’ю ворога…
Свою першу і водночас останню армійську відпустку Михайло Кривоніс отримав наприкінці липня 2023 року. Щоб зайвий раз не тривожити рідних, він приїхав у Немерче без попередження, влаштувавши надзвичайно хвилюючий і щемливий сюрприз.
Кожну хвилину перебування вдома Михайло намагався проводити із сім’єю, — додає Оксана. — Донечка тоді якраз училася робити свої перші самостійні кроки, і щастю в нього не було меж. З сином Михайликом грав у футбол – малий дуже цього чекав. Зустрічався з рідними й близькими, порізав удома дрова, прокопав траншею до хати для водопровідної труби… За всю роботу брався сам, ніби відчував, що вже ніколи не доведеться з нами зустрітися…
Ті десять днів відпустки пролетіли, як мить. Перед від’їздом Михайла разом із мамою Раїсою та дітьми вони побували в Лядівському монастирі, де він отримав благословення на ратну справу. Кожному зі своїх побратимів купив церковні обереги й сказав, що в наступну відпустку вони повінчаються… Не судилося стати під вінець.
Шостого серпня 2023 року Михайло Кривоніс востаннє вийшов за ворота, оглянувся на рідну хату, помахав рукою дружині з дітьми – і пішов у безсмертя…
Через місяць Михайло зі своєю групою вийшов на позиції в напрямку населеного пункту Вербове. Зв’язок із ним зник. У день, коли вони мали повернутися, душевна тривога не полишала Оксану. І недарма. Їй повідомили, що Михайло зник безвісти на полі бою… Це сталося 19 вересня 2023 року.
Кожен день, кожну годину й кожну хвилину цих довгих двадцяти семи місяців і двадцяти днів вона жила з однією думкою – де він, і молилася, щоб був живий. Навчилася жити з телефоном у руках, чекала кожної миті дзвінка, шукала будь-яку інформацію в соцмережах, переглядала пошукові чати, робила десятки запитів, зустрічалася з членами координаційного штабу, говорила з командирами військової частини. І відповідь була одна – чекайте…
Це були дні пекучого болю й тиші, яка кричала. Оксані здавалося, що це страшний сон і вона ось-ось прокинеться, а її Міша стоїть поруч, простягає руку й усміхається… Але реальність виявилася жорстокішою.
Оксана і Михайло родом із сусідніх сіл: вона народилася в Лучинці, він – у Немерчах. Їх познайомив сусід Оксани Володя, з яким Михайло працював на будівництві в Києві. Вона тоді навчалася на перукаря у Вінниці. За кілька днів після знайомства Михайло приїхав до неї в гості познайомитися з батьками, а ще через пів року молодята побралися.
Весілля великого не робили – скромно розписалися в сільраді Лучинця. Спочатку жили з батьками, а коли синові виповнилося два роки, купили хату в Немерчах. Михайло був працьовитим, усе робив для дому й сім’ї, їздив на заробітки в Київ і Вінницю. У нього залишилися мама Раїса, вітчим Микола, сестри Таня і Катя та брат Віталій.
А той віщий сон Оксана згодом «розшифрувала»: справді довелося переоформлювати соціальні документи – вже не як для зниклого безвісти, а як для загиблого батька їхніх дітей.
Михайло Кривоніс загинув, але він живе в серцях рідних, у поглядах побратимів, у кожному нашому мирному дні, оплаченому його життям.
