У родині Гончаруків троє синів пройшли через війну. Михайло загинув під час бойового завдання на Донеччині, а його брати Олександр і Олег після служби повернулися додому.
У дитинстві вони любили гратися у війну. Із саморобними пістолетами-автоматами бігали навколо хати… Як то давно було. Батьки дивилися на дітей і раділи, що ростуть здоровими і кмітливими. А час не стояв на місці. Уже й тато віддав свій обов’язок в Афганістані, і прийшла черга брати в руки справжню зброю всім трьом синам – Олександру, Михайлу й Олегу Гончарукам. Вони стали на захист рідної України від навали ворогів-окупантів.
Але сталося велике горе. 29 серпня 2024 року Михайло загинув. Він не дожив до свого 37-річчя двадцять вісім днів. Ворожий дрон накрив групу бійців під час виконання бойового завдання на Донеччині.
— А він так хотів жити, мріяв донечку Маргариту в люди виводити, стати опорою для неї, зате й воював…, – каже мама воїна Євгенія Михайлівна.
У село Нагоряни Яришівської громади Могилів-Подільського району Олександр та Євгенія Гончаруки приїхали з трьома маленькими хлопчиками у пошуках доброго заробітку в місцевому відділенні тодішнього Козлівського плодово-ягідного радгоспу. Олександр влаштувався трактористом, а Євгенія стала телятницею.
Їхнє село розкинулося вздовж великого горба над самим мальовничим Дністром. З подвір’я хати Гончаруків видно краєвиди Молдови, а ген за тим лісом, угору за руслом річки – Дністровська ГЕС. Тут би жити у спокої й милуватися довкіллям. Та де взяти того спокою, коли на душі такий тяжкий тягар.
Першим із братів на війну по мобілізації пішов 28 січня 2015 року середущий Михайло. Він проживав у селі Нападівка тодішнього Калинівського району. Там у нього залишалися дружина Наталя і донька Маргарита. Участь в АТО загартувала мужнього воїна, і на початок повномасштабного вторгнення окупантів він уже був у ЗСУ та боронив кордон України в Сумській області.
— Я добре знала свого Мішу і знала, як у ньому кипіла патріотична злість проти ворогів, – розповідає Євгенія Михайлівна. – Але у Бога були на нього свої плани. Уже на четвертий день нашої оборони в районі міста Шостка син підірвався на БТРі й отримав важке поранення – перелом правої ноги та рвані рани стегна. Лікувався у військових шпиталях Чернігова та Вінниці. Щоб скласти ногу докупи, вінницькі хірурги зробили сину дуже складну операцію – вживили спеціальну пластину від стегна до коліна. І першого березня 2024 року з цим залізяччям у тілі він знову пішов на передову, хоча на ВЛК його визнали обмежено придатним до служби. А на початку березня Михайло удостоївся почесного нагрудного знака Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест» за проявлену мужність, стійкість, рішучість і успішне виконання бойових завдань.
І що найбільш знакове у воєнній біографії мого середущого сина — це те, що, за його словами, зі складу того батальйону, з яким зустрічав ворога в районі Шостки, він за два роки війни залишився живим один. Поранений, але живий…
Бути мамою воїнів дуже нелегко, особливо коли твої сини не вдома, не коло сім’ї, а там, де справжнє пекло, де сивіють молоді чоловіки. Така доля спіткала і мого старшого сина Олександра. Він розповідав, а у нас із чоловіком кров у жилах застигала…
Коли Сашу мобілізували з Вінниці 9 листопада 2022 року, йому виповнилося тридцять дев’ять. У нього залишилися дружина Олена і донька Валерія. Після тримісячного навчання на полігоні в Житомирі він одразу потрапив у Бахмутське пекло і за кілька днів посивів. Казав, що шансів на виживання було нуль, він дивом вцілів у м’ясорубці – не знаєш, де сховатися, лягти чи стояти, звідки і коли на тебе впаде смерть… Це просто жах.
У листопаді 2023 року Саша був важко поранений і два місяці лікувався в госпіталі міста Конотоп.
Наймолодший із братів Гончаруків Олег пішов добровольцем в АТО ще 10 березня 2015 року. На той час він не мав сім’ї, проживав разом із батьками і крадькома від них проходив медичну комісію, казав, що йому у справах треба їхати в Могилів-Подільський. Треба то треба – тато з мамою не перечили, як-не-як, а синові вже двадцять сім. А потім, як грім серед ясного неба: «Мамо, тату, я йду в АТО! Прадід Онисько воював, дід Міша воював, тато воював – і я буду захищати Україну…».
Мама плакала, вмовляла, на совість тиснула: на кого ж ти нас залишаєш і, може, та бойня обійдеться без тебе… Не послухав, таки наполіг і пішов на передову. Через рік повернувся додому, і в Гончаруків була радісна подія – Олег одружився з Галиною із села Біла Ямпільського району, і нажили вони четверо дітей.
До початку повномасштабного вторгнення Олег перебував вдома, а вже на другий день пішов у військкомат і знову записався до ЗСУ добровольцем.
За роки служби Олег мав чотири контузії і нагороджений багатьма відзнаками бойової доблесті, серед яких найцінніші для нього медалі «За відвагу та честь» і «За честь, за славу, за народ».
Михайло Гончарук народився 27 вересня 1987 року в Нагорянах Могилів-Подільського району. Закінчив школу у селі Лядова, навчався на кухаря в ПТУ №7 міста Вінниці. Потім була строкова служба, після якої юнак пішов служити за контрактом у калинівський «Ягуар». Потім працював трактористом у Нападівці. Проте його цивільне життя тривало недовго – пішов на війну і не повернувся з неї… 7 вересня 2024 року Михайла Гончарука з військовими почестями поховали в Нападівці.
Минулого року Олександр і Євгенія Гончаруки переїхали на проживання в Могилів-Подільський. Їхній старший і молодший сини вже вдома. Олександра звільнили зі служби в ЗСУ через загибель брата, а Олега – як багатодітного батька.
Автор – Віктор Зеленюк, фото- надане автором