День матері під час війни обʼєднує особливо глибокі відчуття.
Це день, коли у садочках звучать дитячі пісеньки, коли маленькі долоньки дарують перші листівки і водночас день, коли сльози котяться у тиші від молитви, чекання та згадок.
Для когось це перше «Мамо, я тебе люблю». Для когось безмовне «Тримайся» з фронту.
У цьому дні — ніжність і сила. Турбота і витримка. Радість і біль. І все це про материнство в Україні сьогодні.
Серед тих, чиє материнство гартувалось випробуваннями, — Ольга Степанова та Тетяна Катриченко, мешканки Могилева-Подільського. Їхні історії — різні, але кожна з них про силу, що не кричить, а мовчки тримає. І тримає міцно.
Ольга Степанова — мати, яка не дозволила зламати себе ані страху, ані часу.
Її двадцятирічний син і чоловік потрапили в полон в один день. Один день — і життя всієї родини розділилось на «до» і «після».
Коли багато хто губився у відчаї — вона діяла. Шукала, зверталась, говорила. Писала офіційні листи, брала участь у зустрічах, підтримувала інших жінок, які також чекали.
А ще — готувалась. Бо вірила, що її рідні повернуться. Пройшла курси психологічної підтримки, аби знати, як зустріти тих, хто пройшов крізь пекло. Поруч із нею зростають ще двоє дітей, які щодня бачили, як мама тримається — і тримає всіх.
І ще поруч весь цей час була її мама — пані Алла, яка без зайвих слів підтримувала доньку в найтемніші дні. І це теж материнство — коли мати стає опорою для своєї вже дорослої дитини.
«Це був час, коли ніби все зупинилось. Усе розділилось — до полону і після. Кожен день — як один, кожна ніч — без сну. І тільки молитва давала змогу не зійти з розуму», — згадує вона.
Сьогодні Ольга — опора для інших. Працює з родинами полонених, підтримує ветеранів, допомагає дружинам і матерям військових. Не тому, що має силу. А тому, що не дозволила її втратити.
«Усім матерям, які чекають своїх — бажаю головного: сили, молитви й віри. Навіть якщо вас уже не чують — ваше серце продовжує тримати невидимий зв’язок. І він іноді сильніший за страх», — каже вона.
«Молитва — це те, що тримає вночі. А віра — це те, що піднімає зранку. Не втрачайте їх, бо це — найсильніша зброя, яка є в матерів».
Тетяна Катриченко — мати, яка плете маскувальні сітки замість того, аби шукати спокій.
Їй — 70. У неї четверо дітей. Троє синів і двоє онуків на війні — хтось з 2014-го, інші з 2022-го. А сама Тетяна — в тилу, але без жодного дня відпочинку. З жінками-волонтерками вона щодня плете сітки — понад 2,5 тисячі передано на фронт.
Для неї кожна сітка — як молитва, тільки руками. Як оберіг, який може вберегти чиєсь життя.
«Я не питаю, скільки ще треба. Я просто плету. День за днем. Бо так я відчуваю — що не стою осторонь. Це може врятувати чиєсь життя — сина чи доньку, яких дуже чекають вдома», — каже вона.
У перервах між справами вона озирається на телефон — просто щоб почути: «Усе добре».
«Просто одне: щоб усе добре. Більше нічого не треба. Коли чую в голосі спокій — і мені легше дихати. А поки руки зайняті — серце спокійне», — зізнається жінка.
А ще вона піклується про пораненого військового. Побачила його у лікарні. Один. Далеко від дому. Її серце не змогло лишитися осторонь — вона побачила, що йому просто потрібно трохи тепла. Тепер носить домашні смаколики, провідує, розмовляє.
«Я не думаю, чий він син. Бо чужих дітей не буває. Якщо можу — підтримую. Трохи домашнього тепла ще нікому не завадило», — тихо додає вона.
Ці дві жінки — не єдині. Та їхні історії — нагадування.
Материнство — це не про романтику. Це про здатність тримати, коли все навколо хитається. Про серце, яке не здається навіть у найтемніші дні. Це — про витримку. Про молитву. Про руки, які не опускаються.
Від заходу до сходу, в тилу й на передовій — українські матері не вимагають подяк. Вони просто продовжують любити, чекати, захищати. І саме завдяки ним — ми стоїмо.
День матері — це день сили. Жіночої. Мудрої. Несхитної. Саме на ній і тримається Україна.
Світлини з особистого архіву героїнь