Село Жван Мурованокуриловецької селищної громади на Вінниччині засноване у сиву давнину на лівому березі Дністра, де сонячні промені лагідно вигрівають крутосхилі горби. Вони щедро обдаровують місцевих жителів ранньою городиною, що достигає на два тижні раніше. Тут живуть люди, які примножують творчі скарби рідного краю. Серед них – Євгенія Василівна Боднар, яка «співає, вишиває, вірші пише, шиє, п’єси придумує і жодного бур’янця в городі немає…».
– Це сьогодні її величають по імені-батькові, а колись вона була просто Юганькою, або Женею. Більше 50 років щиро аплодує село цій талановитій жінці. Навколо неї гуртуються співаки, гумористи і несуть жванчанам радість єдності з прекрасним – піснею, виставою, поезією, гумором.
Жодна виставка рукоділля не обходиться без витворів рук Євгенії Василівни. Все, до чого торкаються її руки, перетворюється на красу – чи то вишивка, чи платтячко для доньки, чи костюмчик для сина, чи виткане на верстаті верета. Потрібен костюм для сцени – йдуть до Жені Боднар, нікому скласти концертну програму – Женя зуміє, присвята імениннику – краще за Женю ніхто не придумає.
– І все життя цієї невтомної жінки пов’язане з рідним селом, – каже про свою землячку ветеран педагогічної ниви, голова ГО «Комітет порятунку села Жван», рідна сестра відомого в Україні поета і кіносценариста Станіслава Чернілевського Юлія Болеславівна Чернілевська.
Школу Євгенія закінчила на початку 70-х років. Тоді випускникам сіл вже видавали паспорти, молодь масово залишала села. А Женя навіть уявити не могла розлуку з рідним Жваном. Пішла сезонно працювати в дитсадок, школу, а згодом – у колгоспну ланку. Скільки рядочків висапано, скільки швар тютюну насиляно, скільки дерев насаджено на жванських пагорбах – годі й порахувати.
Де б не працювала, всюди панував ідеальний порядок. Таку старанність у роботі виховали батьки Василь Іванович і Ганна Петрівна – жодної фальші, жодної речі не на своєму місці. Так і діток – красуню-донечку Олю та синочка Сергійка – привчила до праці.
Найбільше Женя захоплюється вишивкою: і гладдю, і хрестиком. Їй не потрібно шукати малюнок рушника чи сорочки – сама придумає, намалює, підбере кольори. Стіжки лягають так гармонійно, що вишивка нагадує картину. Квіточки виглядають свіжими, ніби щойно зірвані, полотно світиться яскравими фарбами – маки, троянди, зірочки, бузок, ромашки… ніби живі.
На запитання: «І коли ти встигаєш?», Євгенія Василівна відповідає:
– В обід на полі люди лягають відпочивати, а я за вишивку. Іде дощ, а я до вишивки. Отак за життя більше 60-ти рушників і створила. А ще ж картини вишиті, вишиванки для сім’ї і для людей, подушки, простирадла…
Колись ланка співала. Жінки просили: «А давай, Юганько, починай отої нашої жванської…». І стелилась на зелене поле ніжна мелодія: «Чи ж я тобі, моя мамо, не дитина, що ти мені гребінчика не купила…?» А то бувало, що хвацько спів Жені переходив на її ж приспівки: «Ой сиділа бабка в себе на грубці, захотіла бабка накрутить голубці…». І вже сапи самі витанцьовували в руках молодиць. А коли хтось у гурті засумує, Женя одразу переключається на анекдот – і сміх лунає до сліз.
Збігли роки. Уже й онук виріс, сама посивіла, а рука все частіше тягнеться до ручки та паперу. І народжуються вірші.
Палає ненавистю серце матері та бабусі Євгенії Боднар до окупантів, бо день і ніч молиться за своїх захисників – онука Андрія, який з перших днів війни воює, і сина Сергія, що півтора року вважається безвісти зниклим. Зять Сергій відвоював два роки.
Розкинувся Жван по обидва боки однойменної річки між високими горбами. Рідне село дарує своїй талановитій доньці натхнення до творчості, нашіптує пісні, приспівки, підказує слова для віршів, дарує кольори квітів, малюнки рушників і сорочок.
Про себе Євгенія Василівна каже:
– Народилася я в квітні 1954 року в сім’ї колгоспників. Дитинство моє пройшло не дуже весело. Жили ми бідно. В сім’ї було нас двоє – я і молодший брат. В школі навчалася добре, до четвертого класу була відмінницею. Закінчила 10 класів теж добре, без трійок. Я гарно малювала і креслила. Майже всім учням у класі креслила домашнє завдання.
Вчитися після школи я не пішла, бо батьки не мали матеріальної змоги. Всі мої однокласники роз’їхалися, а я залишилася в селі. А було нас у класі 28 учнів. Потім від колгоспу мене відправили на місяць на курси вихователів, і так я пішла працювати в дитячі ясла.
Але то була робота лише на літній сезон. Згодом пішла працювати в школу технічкою, а потім у шкільну їдальню. На той час у школі навчалося більше 300 учнів. Не те слово, що важко – дуже важко приходилося, бо вже була сім’я, дитина…
Але я все-таки знаходила час і вечорами після роботи ходила з чоловіком у сільський клуб на репетицію. Я учасниця ансамблю «Жванчанка». Потім перейшла працювати в колгоспну ланку. А коли колгосп розпався, довелося до пенсії їздити по чужих селах буряки сапати.
Нелегко було в житті, але я вистояла і не залишала вишивання. Бо вишивання – моя доля, моє життя… І я дякую Богу, що дав мені такий дар. Вмію і шити, штукатурити, стригти (як чоловіків, так і жінок), можу і коровай спекти! Як то кажуть – біда навчила. Маю подяки від районного відділу культури і туризму – «Краща майстриня-вишивальниця». А вишила я за свій вік більше 60 рушників! Подушок, серветок, платтів, сорочок і порахувати не зможу. Сама узори складаю, малюю, шию людям на замовлення кофти і плаття. Є моє вишиття і в тих селах, де я сапала буряки. Не обходилися без моєї участі і в клубі. Сценки придумувала, сама шила одяг для сільських артистів. Можу і якусь усмішку-смішинку розказати. Дуже багато пісень переклала з російської на українську мову.
Євгенія Василівна Боднар – одна з багатьох творчих особистостей щедрої жванської землі, які своїм талантом створюють справжні дива і прославляють село далеко за межами рідного Поділля.
