Він нищив ворога з неба та назавжди залишився у небесному війську: пам’яті оператора БпЛА Стрілецького батальйону поліції Вінниччини Владислава Смаглія на псевдо Хан
19 березня поблизу Костянтинівки під час виконання бойового завдання в групу поліцейських влучив ворожий FPV-дрон, внаслідок чого 27-річний інспектор роти безпілотних систем отримав поранення. Побратими надали йому першу допомогу, однак ушкодження виявились смертельними. Під час спроби евакуації тіла в бронеавтомобіль правоохоронців знову влучив окупантський БпЛА. Молодий офіцер мріяв про майбутнє, любив свою сім’ю, будував плани та свідомо обрав шлях захисника.
Йдеться у дописі Поліції Вінницької області
Шлях офіцера
Влад народився 24 лютого 1999 року в селі Бронниця на Могилів-Подільщині. Після навчання у Вінницькому аграрному університеті за спеціальністю «електрична інженерія», працював у цивільній сфері. Восени 2025 року він вирішив вступити до поліції й одразу приєднався до Стрілецького батальйону.
Мати Владислава, Лариса, розповідає, що син був дійсно щасливий, коли потрапив до бойового підрозділу. Йому подобалося все: форма, навчання, нова справа, а найбільше – люди поруч.
Ми чекали його з ротації, а він казав: «Спочатку поїду в гості до своїх хлопців, а вже потім разом із ними додому». Ми рахували дні до зустрічі, – каже Лариса Борисівна.
Перший бойовий вихід у Владислава відбувся в січні на Краматорському напрямку. Матері він говорив, що перебуває «на другій лінії», хоча насправді, боронив країну безпосередньо на передовій. Особливо добре йому вдавалося працювати з безпілотниками.
Для Смаглія саме батько став прикладом військової служби. Роман Володимирович донедавна був кулеметником мобільної групи. Поліцейський часто ділився з ним відео з фронту, показував роботу дронів, розказував про службу. Батько завжди радив: «Владик, якщо маєш більше часу, тренуйся більше».
Найбільша цінність – родина
У сім’ї говорять: увесь свій вільний час Владислав присвячував близьким. Дуже любив сестру, племінників – Софійку та Костика. Заплітав дівчинці коси, гуляв із дітками, приносив солодощі та подарунки. Постійно телефонував додому, і навіть на війні найбільше говорив про рідню. Вони були його найбільшою силою й підтримкою.
Він був мені молодшим братом. У нас навіть не було думки не брати його із собою на відпочинок чи на якесь дозвілля. І сьогодні він скрізь. Найважче – це звикнути до тиші після його голосу. У саду, який батьки посадили для нього, у батьківському домі (там зараз найважче) – здається, що Владик досі десь поруч, – відверто ділиться болючими спогадами Максим, чоловік сестри Владислава
День, який змінив усе
18 березня ввечері рідні востаннє поговорили телефоном. Наступного ранку Влад не написав традиційного повідомлення: «Все добре». Для матері це стало першим тривожним знаком. Вона одразу почала телефонувати до батальйону. Там повідомили, що поліцейський важко поранений. Батьки до останнього сподівалися на диво. Лариса Борисівна безперестанку молилася, їздила до церкви, просила Бога врятувати сина. Коли ж до будинку прийшли правоохоронці, вона вже зрозуміла, яку страшну звістку принесли.
Підійшла до батюшки, кажу: «Владик дуже поранений, нічого більше не відомо». Священник відповідає: «Будеш сьогодні бити в дзвони, тоді діти виходять на зв’язок з батьками». Тричі по 12 разів била, і в цей момент чую церковний спів, там слова – «царство небесне». Я думаю, Господи, хоч би був живий, нехай поранений, але живий. А я ще написала йому повідомлення: «Влад, якщо прийдеш до тями – напиши, що з тобою все добре. Ми чекатимемо», але він так і не відповів, – крізь сльози пригадує мати.
Останній бойовий вихід
Від вибуху також постраждав один з побратимів Владислава Смаглія – В’ячеслав Савчук. Хлопці разом перебували на позиціях, виконували бойові завдання удвох і стали друзями. Попри власні поранення, він намагався врятувати Хана. До останнього Влад залишався у свідомості.
«Ми пішли на задачу, але були виявлені противником, і в нас влетів дрон. У мене вибухова травма – 16 осколків дістали, 8 ще залишилися в мені. Але Владик… Я віддав йому свою аптечку, турнікети, щоб зупинити кровотечу. Нас почали евакуйовувати. Влада першого забрали, зробили переливання крові. Усі, боролися за його життя. Він був у свідомості, просив водички… Питав: “Що зі мною, я буду жити?”. Ми казали, що зараз приїде евак, і все буде добре. Однак за 15 хвилин почався сильний артобстріл. Тоді ми лежали з ним у будинку. Я почув вже сильні хрипи. Владика не стало», – розказує В’ячеслав. Він додає, що пам’ятає кожну їхню розмову, й не може забути все те, що відбувалося у той трагічний день.
Друга атака під час евакуації
На наступну ніч, коли його тіло вже вивозили, знову попадає в цю броньовану машину дрон.
І наш син горить. Забрали його десь через тиждень. Ховали в закритій труні. І нам так здається, якщо ми його не бачили в труні, то якось легше жити, – розповідає Роман Володимирович.
Він був справжінім
Сестра згадує останню зустріч перед тим, як брат вирушив на фронт, що дуже не хотіла його відпускати: «Просто обійняла його, він запевнив, що все буде добре, що не всі мають загинути. Тоді ці слова здавалися заспокоєнням. Тепер вони назавжди залишаться найболючішим спогадом.
Він любив життя, своїх близьких, тварин і спорт. Мріяв створити власну сім’ю. Був скромним і добрим. Сумлінний у службі, відповідальний у кожному рішенні, щирий у спілкуванні. Спецпризначенці знали його як людину, на яку завжди можна було покластися. Його шлях був сповнений мужності й відданості. Він був справжнім. Таким його пам’ятають усі, хто знав.