Історія Олексія Петровича Фоміних із села Липчани Могилів-Подільського району – це непроста, болісна і водночас показова розповідь про те, як воїни, повернувшись із фронту, змушені виборювати не лише здоров’я, а й право на справедливе ставлення з боку держави.
«Краще було загинути, аніж так жити…»
Так Олексій описує своє нинішнє життя, обмежене стінами невеликої домівки:
«І тоді мої хлопчики-синочки Іванко і Богданчик пишалися б татом-воїном, а так – вони тільки бачать, як я мучуся і страждаю… Три місяці в пеклі Бахмута вистояв на “нулі”, а мої болячки – сильніші… Інвалідом мене зробила війна. У мене течуть і язвами гниють ноги, серце стало неслухняним, я набрав 230 кілограмів маси тіла і щодня виливаю з нього відро рідини. Наша хата – це моя тюремна клітка. Я вже другий рік не виходжу на свіже повітря і практично не сплю…»
Через трофічні виразки, різкі набряки, проблеми з серцем та значне збільшення маси тіла він уже другий рік не виходить на подвір’я.
«Коли наступає ніч, стелю поролоновий матрац, стаю на коліна, схиляю голову на диван і так коротаю хвилини до світанку. Це не спання, а каторга. Такого життя і ворогу не побажаю…»
Життєві випробування до війни
Сорок дев’ять років тому Олексій народився на Волині. Закінчив Сумський військовий інститут артилерії, два роки відслужив у військах, а згодом звільнився за сімейними обставинами. Ще тоді життя випробовувало його на міцність: у 32 роки він став вдівцем – дружина Оксана померла від тяжкої хвороби в нього на руках.
Переживаючи втрату, Олексій шукав розраду в спілкуванні з Богом і став послушником чоловічого монастиря в селі Старий Чорторийськ. Однак настоятель монастиря ігумен Володимир побачив в Олексієві «мирську людину» і благословив його на працю лісником.
Через рік у Луцьку він випадково познайомився зі своєю теперішньою дружиною Ярославою. Створили сім’ю, згодом народилися діти – зараз Іванові десять років, Богдану – шість. Подружжя мріяло про власний будинок і краще майбутнє для дітей.
«З часом я зрозумів, що чесною працею лісника у наших краях на житло не заробиш і подав заяву на звільнення. Ми з Ярою почали поневірятися по наймах у багатих земляків…»
Одного разу вони натрапили в інтернеті на повідомлення, що в селі Липчани на Вінниччині хочуть урятувати від закриття дитсадок і школу та запрошують на проживання сім’ї з дітьми. Родина зважилася на переїзд: перевезли два буси домашніх речей і поселилися в старій хатині. З оформленням документів виникли проблеми: будинок продавався вже через треті руки, сума виявилася значно більшою, ніж попередньо озвучувалося, і до нового помешкання вони так і не приписалися.
«Отак необачно ми потрапили в ситуацію, яка пізніше вилізе нам боком…»
Роботи в селі не було, тож Олексій поїхав до Києва на заробітки, залишивши Ярославу з дітьми в Липчанах. Вона влаштувалася техпрацівницею в місцевій школі. Більше року родина виплачувала борг за хату.
Добровольцем на фронт
Коли почалася повномасштабна війна, Олексій вирішив іти на фронт добровольцем. Дружина відчувала небезпеку й не хотіла відпускати, але він настояв на своєму.
11 січня 2023 року він прибув до Могилів-Подільського ТЦК, пред’явив посвідчення офіцера запасу і того ж дня був скерований до Львова, у Національну академію сухопутних військ. Двомісячні курси перепідготовки здав на «відмінно». Потім був направлений до 77-ї бригади десантно-штурмових військ на посаду старшого офіцера артилерійської батареї.
«Під час призову на службу мене ніхто не запитував про приписку, бо не це було головне – я йшов захищати Україну, і цим усе сказано», – згадує ветеран.
Погіршення здоров’я і коло лікарень
У кінці травня 2023 року в нього почалися серйозні проблеми зі здоров’ям. В одному з медичних документів так описано його стан: при незначному фізичному навантаженні відмічалися перебої в роботі серця, біль колючого характеру у лівій половині грудної клітки, набряки на нижніх кінцівках, трофічні виразки, швидка втомлюваність, загальна слабкість, біль та дискомфорт у ногах, що посилювався при навантаженні, збільшення маси тіла.
З 13 червня 2023 року почалися тривалі перипетії з лікуванням. Він проходив лікування у міській клінічній лікарні №2 м. Полтави, Миргородській лікарні інтенсивного лікування, госпіталі м. Дніпро та в Центрі кардіохірургії, де лікарі виявили рухомий тромб, що не дозволив провести операцію.
З таким «букетом» хвороб, здавалося б, лейтенанта Фоміних мали б одразу «списати», але військово-медична бюрократична машина лише набирала обертів. Його кілька разів відправляли у пункт постійної дислокації (ППД) військової частини у Кривому Розі, де не було жодних умов для проживання людини з такими проблемами зі здоров’ям.
Лише 18 грудня 2023 року на засіданні ВЛК йому повідомили, що всі медичні документи для звільнення зі служби наявні. Утім, у висновку ВЛК хвороби офіцера пов’язали не із захистом Батьківщини, а лише із проходженням військової служби. Це й стало однією з ключових причин подальшої боротьби.
Замість підтримки – статус дезертира
Здавалося, усі митарства мали закінчитися, але справа лише заплуталася. У висновку виходило так, наче він «заробив» свої хвороби десь у тилу, а не на передовій. На цю «деталь» Олексій спочатку уваги не звернув, а потім уже було пізно щось доводити. Його знову направили на ППД. Замість того, щоб їхати туди, він із допомогою волонтерів з Кривого Рогу повернувся додому, до села Липчани. Через два тижні стан здоров’я різко погіршився:
«У мене зовсім відмовили ноги, гниють виразки, з серцем біда. Ми викликали “швидку”, я лікувався в Могилів-Подільській районній лікарні. Увесь цей час я спілкувався з командуванням військової частини, пояснював, що воювати вже не можу…»
Однак на практиці, за його словами, відбувалося інше:
«Вони бажали мені швидшого одужання, а тим часом робили свою підлу, на мою думку, справу – записали мене у… дезертири».
З лютого 2024 року він почав проходити всі кола досудового розслідування, відстоюючи свою честь і гідність. Розпочате ДБР розслідування тривало більше року. Лише 3 березня 2025 року старший слідчий ДБР Дмитро Пугачов постановив закрити кримінальне провадження за відсутністю кримінального правопорушення.
«Біле стало білим! Ніякого самовільного залишення частини не було», — каже Олексій.
30 липня 2025 року його нарешті звільнили з лав Збройних Сил України. Позаду опинилися два роки, які він називає «знущанням і терором» над його родиною.
Відмова в інвалідності та відчай
За станом здоров’я Олексій давно мав би бути військовим пенсіонером з усіма відповідними виплатами й пільгами, яких не має й досі. 15 серпня 2025 року родина подала документи сімейному лікарю Яришівської амбулаторії загальної практики сімейної медицини Наталії Криворукій на оформлення групи інвалідності. Засідання комісії відбулося через три місяці.
Олексій сподівався, що нарешті все владнається. Проте комісія відмовила у наданні групи інвалідності, мотивуючи тим, що документи про хворобу «застарілі» і їх потрібно оновлювати, знову проходячи обстеження. Для маломобільного ветерана, який ледь може перейти кімнату, такий «вирок» прозвучав як знущання.
«Я й кімнату перейти не можу… Після цього у відчаї сказав одній волонтерці: “Мені залишається добратися в центр Могилева-Подільського і підірвати себе гранатою…” Я гнав від себе цю жахливу думку, та вона знов і знов поверталася в голову…»
Ті, хто не залишилися байдужими
Попри всі труднощі, родина не опинилася сам на сам. На їхньому шляху зустрілися люди, які доклали зусиль, щоб домогтися справедливості.
Олексій і Ярослава висловлюють щиру вдячність:
пастору церковної громади «Благодать» Руслану Самарашу, його дружині Олені Самараш; київським юристам Тетяні Дучич та В’ячеславу Алфімову; юристу народного депутата Геннадія Вацака Олегу Кулібабі; помічниці народного депутата Тетяні Фоменко; фахівцю супроводу ветеранів та демобілізованих осіб Яришівської сільради Олені Щербань; активній волонтерці Альоні Раку.
Саме завдяки їхній позиції та наполегливій роботі вдалося домогтися встановлення Олексієві ІІ групи інвалідності з доглядом із 100% втратою працездатності. Відповідне рішення було ухвалене 13 листопада 2025 року. Грошей ветеран ще не отримав, але чекає їх із нетерпінням.
Байдужість влади і життя на межі можливостей
Найбільше ранить Олексія не лише фізичний біль, а й байдужість посадовців і системи:
«З 2023 року і до сьогодні до мене ніхто не прийшов з керівників місцевої влади, не подав руку, не подивився, як ми живемо, не привітав із жодним святом, не запитав про мої проблеми… А я ж така сама людина, як і вони, тільки немічна через хвороби».
Щодня йому доводиться підтримувати свій стан жменею різних пігулок, на які катастрофічно не вистачає коштів. Буває, що, за його словами, дітям бракує навіть шматка хліба. Дружина Ярослава залишила роботу, щоб доглядати чоловіка, і родина змушена жити за рахунок соціальної допомоги на дітей.
Попереду – нова боротьба: за військову пенсію
Попереду в учасника бойових дій, ветерана війни Олексія Петровича Фоміних – ще одна «війна»: за призначення військової пенсії. За словами людей, які розуміються на процедурі, це може зайняти тиждень-другий – було б тільки бажання, а не звичні відмови чиновників.
Ця історія – нагадування всім нам
Ця сумна історія – нагадування кожному з нас: війна триває, і нашим захисникам, навіть тим, хто вже не на передовій, потрібна увага та підтримка. Вони віддали своє здоров’я за наш спокій.
Наш обов’язок – подякувати їм не лише словами, а й реальними справами, гідним ставленням та дієвою допомогою.
Автор: Віктор Зеленюк
Фото надане автором