Олексій Рокоман відкрив у Галайківцях Мурованокуриловецької громади сумний мартиролог загиблих Героїв-земляків у протистоянні України російській агресії. Війна забрала 32-річну щиру та добру людину, люблячого сина, турботливого брата, який мав мрії, плани і життя попереду. На превеликий жаль, він був першим, але не єдиним. День його смерті, 23 серпня 2023 року, уже увійшов в історію села як початок появи на сільському кладовищі свіжих могил із національним прапором України.
Страшну звістку про загибель брата передала нам староста старостинського округу Наталія Біжко разом із представником територіального центру комплектування, — згадує сестра воїна Катерина. — У цей час наша мама і моя молодша сестра перебували на роботі за кордоном. Для мене це був дуже сильний моральний удар. Такого душевного болю я не відчувала ніколи у своєму житті і не хотіла вірити, що трагедія сталася саме з нашим Олексієм, але реальність була жорстокішою… Через чотири дні після загибелі ми з глибокою скорботою і військовими почестями провели його останньою земною дорогою.
Рокоман Олексій Валерійович народився 23 березня 1991 року в мальовничому селі Галайківці Могилів-Подільського району Вінницької області. Так у житті склалося, що мати, Ганна Володимирівна, сама виховувала трьох дітей — сина Олексія і доньок Катерину та Діану. Олексій був середущим і всіма улюбленим у родині. Він ніколи не ображався на кривду, завжди намагався ставити на перше місце правду і справедливість.
Після закінчення дев’яти класів Галайковецької загальноосвітньої школи юнак продовжив навчання у Київському професійному ліцеї транспорту, де здобув спеціальності електрогазозварника та рихтувальника кузовів. Паралельно з навчанням він важко працював на будівництві, аби матеріально допомагати рідним.
Попри виклики життя, Олексій Рокоман ніколи не падав духом, завжди залишався оптимістом, усі прикрощі долав з посмішкою і ніколи ні на що не скаржився. Він мав багато друзів, користувався авторитетом серед однокурсників, його поважали та цінували за щире і відкрите серце.
26 жовтня 2009 року Олексій Рокоман був призваний на строкову військову службу, яку проходив спочатку в Навчальному центрі Сухопутних військ ЗСУ імені князя Ярослава Мудрого «Десна», а потім — у місті Ужгород. Повернувшись з армії, працював на будівництві у Києві.
У перші дні повномасштабного вторгнення він намагався добровільно записатися до лав захисників України. В одному з київських центрів комплектування йому відмовили, мовляв, чекай, коли надійде повістка. У цей період він мав можливість виїхати з України, але з патріотичних міркувань не зробив цього. Він казав: «Не можна віддавати нашу землю ворогам, треба її захищати…». 28 липня 2022 року Олексія Рокомана призвали на службу до ЗСУ.
У складі 44-го окремого стрілецького батальйону навідник кулеметного відділення Олексій Рокоман брав участь у боях на території Харківської, Луганської та Донецької областей, визволяв від окупантів місто Ізюм. Після двох важких поранень він повертався до свого бойового підрозділу, який став для нього другою сім’єю. Побратими поважали його за відвагу і безстрашність, за те, що не жалів себе на полі бою. Вони любили його за добре серце і цінували як людину, яка ніколи не підведе у важку хвилину. Йому випало пережити смерть багатьох бойових друзів, але це не лякало мужнього воїна, а навпаки — гартувало ненависть до окупантів.
Трохи більше року розлучала війна Олексія Рокомана з рідними. Телефонував він додому рідко і говорив лаконічно: «У мене все добре…». І ніяких скарг на тяготи служби.
Вранці 23 серпня 2023 року поблизу села Терни Донецької області під час виконання бойового завдання обірвалося життя мужнього захисника України. Він загинув на місці від ворожої кулі.
Ця новина шокувала не тільки нашу родину, а й усіх односельців, — додає пані Катерина. — Він був першим загиблим із кількох десятків земляків, які тоді воювали проти окупантів. Він обіцяв повернутися на своїх ногах, створити сім’ю, продовжити наш рід і дуже хотів жити. Ми за нього молилися, чекали його живим, а не у сірій домовині… Поховали брата 27 серпня 2023 року на кладовищі в селі Галайківці.
Посмертні нагороди Олексія — орден «За мужність» ІІІ ступеня та відзнаку 44-го окремого стрілецького батальйону «Зірка воїна» — отримувала мама Ганна Володимирівна.
Світлий образ Олексія назавжди залишиться у серцях рідних, друзів і односельців. Його пам’ятатимуть як люблячого сина, брата, дядька, товариша і справжнього патріота України.
Віктор Зеленюк