Родина Кочержуків – із села Галайківці Мурованокуриловецької громади. Саме звідси батько і син у перший день повномасштабного вторгнення добровільно пішли боронити Україну.
24 лютого 2022 року Валерій Іванович Кочержук та його наймолодший син Мирослав стали до лав захисників. Батькові тоді було 54 роки, синові – 24. Вони служили у різних військових підрозділах. Востаннє батько й син бачилися у квітні 2024 року, коли обоє приїхали у короткотермінові відпустки.
Через п’ять місяців до матері, Валентини Василівни, прийшла страшна звістка: під час виконання завдання військової служби на території бойових дій у місті Покровськ внаслідок ДТП її син отримав важкі травми. Помер головний сержант взводу управління начальника протиповітряної оборони військової частини А1619 Мирослав Кочержук 1 жовтня 2024 року в лікарні імені Мечникова.
Він так мав ще багато зробити у цьому житті… Не встиг, бо клята війна забрала його навіки у 27 років. Це – вічний пекельний біль усієї родини Кочержуків. Без найменшого сина залишилися батьки, без брата – Владислав і Ярослав, без дядька – племінники, без коханого – дівчина Марина.
Не знаю, як я вижила, адже після похорону сина була одна в чотирьох стінах, бо чоловік продовжував служити, – каже згорьована пані Валентина. – Валерія відпустили лише на десять днів за сімейними обставинами. Молилася, молюся і зараз за свою кровинку і за інших дітей, які принесли найбільшу жертовність для України — своє життя. Мій син, мій хлопчик, справжній чоловік і воїн не виїхав, не сховався… Він був у мене найкращий, моя доброта, мій синьоокий красень. Болить… дуже болить душа…
Мирослав народився бажаною третьою дитиною у люблячій сім’ї Валентини та Валерія Кочержуків. Коли він з’явився на світ Божий, із вибором імені не виникло проблеми: старші брати – Владислав і Ярослав, тож молодший – Мирослав. У родині його всі дуже любили, він був найменшим і найкращим. Усі ніжно кликали його Мириком.
Нелегко було ростити трьох підлітків у хмурі 90-ті, однак Валерій і Валентина старалися, щоб діти були забезпечені. Сини росли працьовитими, старші виховували меншого. Тоді ще не знали тато й мама, що чекає їх таке велике горе. Бо жорстоко й несправедливо ховати батькам своїх дітей…
Ми вчили своїх хлопців бути добрими, чемними, поважати старших, допомагати, ділитися, співчувати. Такими вони й росли… Мирослав навчався посередньо, але мав організаторські здібності, і що мене тішило – я бачила, що в нього велике добре серце. Допомагав своїй бабусі та сусідці – бабці Марії. Вона розповідала, як одного дня Мирик ішов зі школи, а вона носила воду. Він підійшов і сказав: «Давайте я допоможу», – і наносив води. А ще не раз питав: «Мамо, а в мене є речі, які на мене вже малі? То давай я їх віддам…» Мені це було до душі – добра росте дитина. Дуже гордився, коли його обрали старостою класу, тоді він наче підріс, став уважнішим…
Ще зі школи Мирослав захопився технікою. Розібратися в її тонкощах йому допомагав, звісно, батько. Разом розбирали й складали мотоцикли «Урал», «МТ». Руки постійно були в мазуті – щось майстрував, клепав. Потяг до техніки залишився з ним назавжди. Навіть під час коротких відпусток він за один день міг розібрати й зібрати автомобіль. Спішив, адже хотів встигнути і до друзів, і до дівчат, і до рідних. Там, на передовій, цього всього їм дуже бракувало. Для них існували два світи – війна і мирне життя…
У школі та поза її межами Мирослава оточувало багато друзів і знайомих. Таких, як він, зазвичай називають душею компанії. До нього всі тягнулися, любили та поважали з дитинства. Лише він міг, зустрівши односельців на дорозі, їдучи у протилежному напрямку, розвернутися і підвезти їх – чи то до Мурованих Куриловець, чи до Галайківців. Мирослав мав загострене почуття справедливості, завжди аргументував власну думку, вмів знайти спільну мову і з молодшими, і зі старшими. Він дорожив дружбою з родинами старших братів, безмежно любив племінників, поважав і цінував батьків.
Головний сержант взводу Мирослав Кочержук не встиг отримати нагороди, а можливо, командування десь і недопрацювало… Однак для батьків, рідних, друзів та односельців він – Герой. Бо якби тоді, 24 лютого 2022 року, він і такі, як він, не стали на захист України, невідомо, де були б ми сьогодні…
До початку повномасштабного вторгнення Мирослав відслужив строкову службу і здобув військову професію зв’язківця. У 2018 році підписав контракт. Був учасником АТО. Про роки служби у Збройних силах України рідним розповідав небагато, але ніс її з гідністю. Мав нагороди, грамоти, подяки, долучався до виховання молоді в закладах загальної середньої освіти громади.
Після звільнення зі служби розпочав трудову діяльність у Києві, працював слюсарем з ремонту автомобілів, а перед повномасштабним вторгненням – водієм на будівництві доріг у Хмельницькому. Міг оформити «бронь», але не зробив цього, а разом із батьком знову став до лав захисників України. З почуттям справедливого гніву обурювався, що деякі знайомі сховалися від призову… А жорна війни все набирали обертів…
Син розповідав, що був такий випадок у боях біля Водяного. На «нуль» відправляли чергову групу воїнів. Один військовий попросив командира не посилати його, бо лише місяць тому став батьком. Мирослав сказав, що в нього ще немає дітей, тому він піде… Але 40-річний побратим Павло не погодився на таку заміну… Боже, як я плакала, як молила Бога, щоб усі повернулися живими. І досі молюся за Павла…
Згодом Мирослав брав участь у бойових діях на Миколаївському, Херсонському та Донецькому напрямках. На військовій службі був відповідальним, доброзичливим, товариським. Завдяки бойовому досвіду та потенціалу пройшов шлях від солдата до головного сержанта взводу. Він дуже пишався, що його батько також воює, і обрав собі позивний «Син».
Кожному, хто знав Мирослава, сьогодні бракує цього усміхненого синьоокого красеня. У день похорону вся могила була встелена живими квітами. Їх приносили стільки, скільки можна було охопити руками, – так само щедро, як колись він дарував їх своїм близьким, а особливо матері.
У пам’ять про Мирослава рідні та друзі написали багато віршів – про дуже доброго, щирого, люблячого, вірного, справедливого і мужнього сина, брата, племінника, товариша, сусіда, учня, коханого.
Війна, як завжди, забирає кращих, бо саме вони йдуть попереду, не шкодуючи себе і свого життя. Жодні слова не зможуть зменшити біль втрати для рідних… Це їхня незагойна рана на все життя. Вони втратили спокій. Очі не висихають від пекучих сліз. Стежка протоптана до могили Сина… і квіти, квіти… Він так їх любив…
Доземний уклін тобі, Мирославе. За хоробрість і незламність, за шляхетність душі, за те, що боронив нас. Вічна і світла пам’ять тобі, Янголе.
Похований Герой Мирослав Кочержук на кладовищі у своєму рідному селі Галайківці Могилів-Подільського району.
