У Вінницькій книгарні «Герої» презентували книгу «Під прицілом чорної сотні. Замах на Бориса Грінченка». Її автор — історик, письменник і викладач Київського університету імені Бориса Грінченка Ігор Стамбол. Видання художньо-документальне, але базується на реальних фактах про переслідування українських інтелігентів, революційні рухи й духовний спротив.
Після презентації журналістка «Новин Вінниці» поспілкувалася з автором про те, яку роль відіграє Вінниччина в історичній пам’яті, як війна вплинула на сприйняття радянського минулого, чому Поділля стійкіше до імперських фейків і що сьогодні потрібно робити, аби зберегти українську ідентичність.
Після 24 лютого 2022 року на Вінниччині переосмислюють радянське минуле
За словами Ігоря Стамбола, повномасштабне вторгнення Росії змусило багатьох мешканців Вінниччини по-новому поглянути на спадок СРСР. Особливо це помітно в містах і селищах: радянські топоніми зникають, музейні експозиції змінюють фокус, образи на кшталт Михайла Коцюбинського отримують нове, українське трактування.
«Суворови і пушкіни пішли. Музеї змінюють експозиції, наприклад, той же Коцюбинський у меморіальному музеї тепер звучить інакше, так само і історико-краєзнавчого — інші наголоси нині. Тож в місті все гаразд», — зазначив історик.
Водночас у селах Вінниччини досі можна зустріти пам’ятники радянської доби — переважно пов’язані з німецько-радянською війною. Їх наявність, вважає дослідник, є свідченням або байдужості до культурної політики, або впливу ностальгії за так званою «стабільністю».
«Де їх бачимо — треба розуміти, громада або байдужа до культури та історії, або серед неї є апологети “ковбаси по 2.20”, хоч із часом таких усе менше».
На переконання Ігоря Стамбола, українське суспільство ще не до кінця усвідомлює, що між злочинами радянського режиму і сьогоднішніми діями Кремля — пряма історична тяглість.
«Москва є незмінною геноцидальною імперією вже понад три століття», — наголошує він. — «Але акції, що проводять до річниць Голодомору, інших геноцидів, загарбницьких воєн та репресій, багато кому видаються дуже віддаленими від сучасного Кремля. А це зовсім не так».
Поділля як простір опору: історія, що ще не розказана до кінця
Історик наголошує, що Поділля завжди мало потужний спротивний потенціал. Вінниччина згадується у хроніках Козацької революції XVII століття — саме тут діяв Іван Богун, який виступав проти союзу з Москвою. Також у цьому контексті Стамбол згадує Устима Кармелюка — фігуру, яка втілює дух нескореності регіону.
Окрему увагу він приділив періоду Визвольних змагань 1917–1921 років. Серед численних епізодів особливо вирізняється перемога українських військ на станції Вапнярка, яка мала не лише стратегічне, а й символічне значення.
«Це була не просто битва, а розвінчання міфу про героїчність червоних банд. Саме тут українські вояки здобули переконливу перемогу», — підкреслює Стамбол. — «Це ще, певним чином, і моя особиста історія. Я з Одещини, де довгий час панував міф “бандитської Одеси”, вершиною якого був дуже популяризований московською масовою культурою Мішка Япончик. Більшовики залучили цих бандитів і повели проти Дієвої Армії УНР. І якраз на станції Вапнярка, де я нині дуже часто буваю, їх розбили хоробрі виснажені боями українці».
На Вінниччині проросійські фейки не приживаються
Ігор Стамбол зауважив, що на відміну від деяких інших регіонів України, Поділля має природний імунітет до проросійських історичних маніпуляцій. Традиції, культурна пам’ять і локальна гордість не дозволяють імперським фейкам пускати коріння.
«Заперечити українську ідентичність Поділля — неможливо. Якщо й трапляються проросійські впливи — то це радше як бурʼян на полі: поодиноко, без кореня».
Разом із тим, на рівні побуту ще можна зустріти радянські рудименти: це і пісні на свята, і окремі радянські гасла, і московські церкви, які залишились у селах.
Що гальмує розвиток регіональної ідентичності на Поділлі
Основною перешкодою для формування сильної локальної ідентичності Ігор Стамбол називає не імперські наративи, а внутрішній комплекс меншовартості. Його коріння — не лише в колоніальному минулому, а й у сучасній байдужості до збереження власної спадщини.
«Не можна довести до занепаду палаци, замки та інші памʼятки, а потім вимагати від молоді поваги до минулого. Це лицемірство», — наголошує історик.
Він переконаний: кожна громада повинна працювати над створенням видимих слідів своєї історії в публічному просторі. Там, де були фортеці — мають бути інформаційні позначки. Руїни слід консервувати, а збережені пам’ятки — активно популяризувати в туризмі та освіті.
Історична наука в умовах війни: завдання для суспільства
На завершення Ігор Стамбол звернув увагу на те, що історія стала більш затребуваною під час війни. Водночас залишається значний дефіцит джерельних публікацій, повних збірників документів і видань творів ключових діячів.
«Це дорога робота, яка вимагає великих зусиль. Але саме такі публікації наповнюють сенсом усі інші культурно-історичні напрями», — зазначає він.
Особливо важливою дослідник вважає присутність українського історичного контенту в онлайн-середовищі — адже саме на цифрові джерела найбільше покладатиметься молодь і штучний інтелект.
«Машина, яка сьогодні шукає інформацію для студента, не повинна підсовувати йому “істину” з московської Вікіпедії. Це наше завдання — дати машині українську історію, викладену сучасною мовою і в сучасному форматі».
Світлини – Новини Вінниці.