Історія Вадима Пустовіта, військовослужбовця з Могилів-Подільського району, який загинув у березні 2023 року, – це історія родинної втрати, фронтової мужності й довгого очікування звістки, яку підтвердила ДНК-експертиза. Його останній бій побратими згадують як протистояння шістьох українських воїнів проти восьми ворожих танків.
До тієї зустрічі, яка змінила їхнє життя, Вікторія Хміль і Вадим Пустовіт лише віддалено знали про існування сіл Гальжбіївка в Ямпільській громаді та Галайківці в Мурованокуриловецькій громаді. Але, як справедливо кажуть, кожна людина має свою долю: що написано «на небесах», те й буде. Вони познайомилися через соцмережу 22 жовтня 2016 року, 13 липня 2018-го розписалися, 4 серпня 2018-го зіграли весілля, а 4 березня 2023 року доля розвела їх навіки, залишивши Вікторії щемливо-теплі спогади про подружнє життя і Божий дарунок від чоловіка — синочка Єгорка, який, як дві краплі води, схожий на тата…
За східним календарем Вадим Пустовіт народився в рік Дерев’яної Собаки під знаком Рака і був наділений гарними людськими рисами – пунктуальністю, вірністю, чесністю, добротою, щедрістю, шанобливим ставленням до старших і готовністю жертовно захищати свою родину до останнього. Саме готовність узяти зброю до рук і визначила його місце в житті під час повномасштабного вторгнення ворога в Україну.
До 24 лютого 2022 року Вадим працював в «Автостраді» і будував дороги в Золотоноші Черкаської області, – розповідає дружина воїна Вікторія. – Того самого дня він добрався до Галайковець, де ми проживали, і вже ввечері хотів їхати в Ямпіль, за місцем військової прописки, але мені вдалося його стримати. Я просила: «Ну не їдь, побудь ще трохи вдома…». А він відповів: «Я їду, щоб вони не прийшли сюди і щоб я не бачив, як у мене на очах знущаються з вас…».
І вже 25 лютого Вадима зарахували до складу підрозділу місцевої територіальної оборони, де він прослужив до 11 травня. Потім його направили в діючі війська, і влітку 2022 року він воював на Херсонському напрямку. Перед цим пройшов курс спеціальної підготовки в одному з навчальних центрів під командуванням американських інструкторів.
Вадим мав гарну звичку: де б не перебував, завжди знаходив можливість подзвонити дружині і насамперед запитував: «Як ви там?», а вже потім казав: «У мене все добре…». Навіть коли часом було зовсім не так.
4 березня 2023 року Вадим також спілкувався з Вікторією. Він повідомив, що знаходиться на «нулі» і вже чути гул ворожих танків… Це була остання їхня розмова.
Через два роки побратим Вадима так описав події того дня: «Я, солдат Усатюк, 4.03.23 р., перебуваючи на передовій лінії оборони в районі населеного пункту Первомайське Донецької області, вів вогонь по ворожому танку з гранатометів АТ4 і РПГ-7, мені допомагали Марченко, Пустовіт, Карбівський і Ніка. Танк вдалося підбити спільними зусиллями з позиції “зуб”, з якої вів вогонь солдат Карпенко Роман. У результаті бою я отримав легке поранення, солдат Марченко отримав важке поранення, солдати Пустовіт, Карбівський і Ніка загинули…».
Бій був нерівний – вісім російських танків проти шістьох безстрашних українських воїнів. Через окупацію території довго не вдавалося забрати тіло старшого стрільця 2-го стрілецького взводу 3-ї стрілецької роти 2-го стрілецького батальйону військової частини 1619 Вадима Пустовіта, і понад рік він вважався зниклим безвісти.
– Невимовно тяжко тягнулися дні невідомості і надії на диво — я до останньої миті вірила, що Вадим живий, – продовжує Вікторія. – Але через рік і два місяці мені зателефонували й сказали, що результат аналізу ДНК підтвердив його загибель…
Поховали Вадима в моїх Галайківцях, які стали і для нього рідними. Він був дуже комунікабельним і вмів знаходити спільну мову зі старшими й молодшими. Грав у футбол на сільському стадіоні разом із моїм батьком і отримав кличку «Зять». У нашій сім’ї три дівчини, і коли я вийшла заміж, то Вадим став для мого тата Володимира Анатолійовича і мами Ольги Дмитрівни сином, а для молодших сестер Аліни і Мар’яни – братом. А ще подружився з нашим сусідом Мирославом Кочержуком, коли той повернувся зі служби в АТО.
– Коли випадала нагода, збиралися всі дружньою юрбою: дівчата, хлопці, однокласники, куми, — згадує мама Мирослава Валентина Василівна. — У Мирослава і Вадима було багато спільного: сімейні цінності, любов до техніки, працьовитість, відважність, строкова служба, яку на той час не всі бажали проходити. Перед самою війною обоє працювали в «Автостраді». У 2022 році воювали в Миколаївській області та на Херсонському напрямку.
Син розповідав, що їхні зони дії були недалеко одна від одної, але зустрітися не випало. Така нагода трапилася у жовтні 2022 року, коли Вадим приїхав у відпустку і святкували перший день народження його синочка. У 2023 році доля знову звела хлопців у Донецькій області. Мирослав знав, де служив Вадим, бо на той час багато односельчан і друзів були на цьому напрямку.
Дуже боляче Мирослав сприйняв звістку про загибель Вадима, який спочатку мав статус зниклого безвісти. Коли він пізніше приїздив у відпустку, то зустрічався з Вікою, возив її на похорон побратима Вадима. Йому було важко дивитися на згорьовану подругу дитинства. Я це відчувала і переживала за сина, відчувала, як він картає себе, що живий… Та, на превеликий жаль, і мій син загинув 1 жовтня 2024 року. Я несу по життю біль втрати і завжди при зустрічі обіймаю Віку… Поховані Вадим і Мирослав на одному кладовищі, поруч.
Одного разу Віка сказала мені: «Хіба це справедливо, що я втратила на війні двох близьких людей – коханого і справжнього друга…».
Вадим Пустовіт виріс у селі Гальжбіївка в небагатій сім’ї, де було троє дітей, а в 14 років втратив батька. Йому довелося рано подорослішати. Навчався у Комаргородському профтехучилищі, відслужив строкову службу. Саме під час служби в Національній гвардії України познайомився з майбутньою дружиною, яка на той час працювала вчителькою початкових класів у рідній школі. Зараз вона працює за фахом в одному з навчальних закладів Вінниці.
– Для Вадима сім’я була найдорожчим скарбом, а наш синок — найбільшою любов’ю, — додає пані Вікторія. — Він казав, що мене дуже кохає, але сина любить ще сильніше… Отаким він був — мій незабутній чоловік, батько мого сина, син своєї мами Валентини Леонідівни, брат молодших сестер Мальвіни і Анни, зять моїх батьків. Але дуже тяжко говорити про нього в минулому часі, бо до цього часу я все одно вірю і чекаю, що він знайдеться живим.
Бо коли Вадим тільки пішов на війну, йому приснився сон, у якому він побачив себе в майбутньому. Він казав: «Я пропав безвісти, але повернувся, коли Єгор уже дорослий і ми жили у Вінниці…».
Автор – Віктор Зеленюк, фото- надане автором