Артилерист 37-ї окремої бригади морської піхоти ЗСУ Олександр Постернак пройшов бойовий шлях, зазнав важкого поранення та повернувся до цивільного життя. Після служби він не зупинився – працює, активно займається спортом і здобуває перемоги на всеукраїнських змаганнях. У свої 26 років Олександр Постернак є прикладом внутрішньої сили, дисципліни та стійкості.
«Я на війні завжди був дуже серйозним оптимістом! І зараз такий, – каже Олександр Постернак. – Саме основне – засівати в голові правильні думки, постійно міркувати про свій власний розвиток, про вдосконалення своїх кращих навичок і повторюсь: засівати тільки хороші думки! Все з них починається!»
Свідоме рішення стати до лав ЗСУ
Олександр Постернак родом із смт Тростянець Вінницької області. За освітою – механізатор. Закінчив Ладижинський коледж, а навчання у Вінницькому національному аграрному університеті поєднував із роботою в компанії МХП. З 2022 року працює водієм навантажувача на переробному комплексі Вінницької птахофабрики.
Хоч за віком ще не підлягав мобілізації, на захист України Олександр став у 24 роки. Каже, на той момент уже багато друзів служили у війську, тож і сам був готовий.
У 2023 році після місяця навчання у Великій Британії у новозеландських інструкторів за програмою пришвидшеної базової військової підготовки його направили до 37-ї окремої бригади морської піхоти. Спершу він служив водієм-електриком, згодом перевівся до артилерійської батареї.
«Як просто в народі кажуть: “заряжаючий”. Виконував роботу – заряджати снаряд і стріляти по ворогу. – Розуміючи, що на війні може статися все, що завгодно, і потрібно вміти один одного підміняти, побратими мене також навчили на навідника, командира гармати, “мехвода” – водія гармати. А закінчив свою роботу я неофіційно командиром вогневої групи».
Позивний «Постернау» і фронтові будні
Позивний «Постернау» закріпився за Олександром у період, коли він уперше був командиром гармати та ніс чергування на позиції.
«У нас були хлопці з Заходу України, які завжди закінчували слова на свій манер: “з тобоу”, “зі мноу”, “двіста”. У той день я якраз був на чергуванні, на рації. Коли треба було зі мною вийти на зв’язок, мій кращий друг, побратим, щоб не сказати прізвище Постернак, назвав “Постернау”. Так і закріпився позивний “Постернау”», – усміхаючись, розповідає Олександр.
За словами військового, у бойових буднях найбільше сил додавали побратимство, чітка самоорганізація й дисципліна, обов’язковий сухий закон, фізичні навантаження як спосіб зняти напругу, гумор і теплі спогади про дім.
Особливе значення мав ніж, який власноруч виготовив батько.
«А ще в усьому виручав особливий ніж, який мій батько власноруч зробив. Тато колись працював на заводі у Києві і вирізав той ніж з диску, що ріже бетон, — розповідає Олександр. — Ще в часи АТО з цим ножем спочатку пробув службу у піхоті мій дядько, згодом — батько в артилерії, а потім ніж вже й мені дістався. Дуже класний ніж! Не ламався, не тупився — ми все ним відкривали. Рятував у будь-яких ситуаціях! Та, на жаль, під час одного обстрілу уламок зламав мого ножа. Я тоді дуже засмутився, адже він вже був частиною мене, постійно був зі мною. Але відправив його батькові, який має дійсно золоті руки. І тато зробив точно таку саму копію, тільки вже з іншого металу».
«Якби сидів у бліндажі – просто прорешетило б»
Під час виконання одного з бойових завдань артилерійський розрахунок, у якому служив Олександр, був виявлений противником, після чого розпочався обстріл.
«Так як я завжди цікавився військовою тематикою і постійно щось вивчав, розумів, що на нашому напрямку у ворога є снаряд “Краснопіль”, який вражає наведенням – це зразу бліндажа немає. Сидіти просто не можна було, бо розрешетило б. Тож я ліг. Вийшло так: одна сходинка, друга, третя – і саме в третю влітає. Вибух стався в метрі від мене, але трішки вище над головою», – згадує він.
«В той момент я нічого не відчував. Була така порожнеча, що я подумав: це що, типу, я вже загинув?.. Це були секунди, а потім я почув, як позаду мене почали кричати побратими, чи всі живі».
Після поранення Олександр сам почав надавати собі допомогу, а побратими швидко організували евакуацію.
«Пощастило, що у нас на позиції був автомобіль. Всі швидко зреагували і ми вчасно виїхали на евакуаційний пункт. Так, можна сказати, мені врятували руку».
Першу операцію провели у Херсоні, далі лікування та подальші оперативні втручання тривали в Одесі. Загалом ветеран переніс п’ять операцій і три місяці реабілітації. Після цього він повернувся до служби й ще пів року воював.
«Коли ж отримав групу інвалідності, приїхав додому втомлений і одразу ліг спати. Й лише зранку, прокинувшись й побачивши свої речі, усвідомив, що вже не просто у відпустці, а – остаточно вдома».
Повернення до роботи та підтримка МХП
Після проходження медичного огляду Олександр Постернак повернувся до роботи в компанії МХП.
«Повернутися до цивільного життя після військового просто. В тебе є де зберігати і приготувати їжу, є де поспати, є дах над головою. Я швидко адаптувався», – каже ветеран.
«Як ветеран відчуваю щиру підтримку: і більш лояльне ставлення, і приємні подаруночки, і розуміння, коли потрібні додаткові відпустки. У компанії МХП є дуже багато заходів, де можна навчатися, брати участь, розвиватися і жити далі».
Наразі понад 2900 співробітників МХП проходять службу в лавах ЗСУ, а більш як 900 ветеранів після повернення з фронту знову працюють у компанії. З 2023 року діє програма «МХП Поруч», яка забезпечує комплексну підтримку військових, ветеранів та їхніх родин.
Завдяки цій програмі ефективну реабілітацію пройшов і Олександр Постернак.
«У реабілітаційному центрі крім загальних процедур, на кшталт родонових ванн та масажів, були процедури саме за моїм “профілем”. Зокрема, я проходив електростимуляцію — електрикою стимулювали нерви та атрофовані м’язи. І дуже круто працював зі мною фізіотерапевт».
«Коли я казав, що вже не можу пальці розгинати, бо так боляче, він навпаки радів, казав: “Це добре! В тебе почали працювати м’язи!”»
«Зараз ті функції, які мені життєво потрібні, працюють. Підняти, підтягнутися, віджатися від ліжка, щоб встати, чи щось понести – я можу. А от лампочку закрутити, кружку нормально взяти зі столу – поки ні. Нерв ушкоджений, тому з дрібною моторикою поки так. Як сказали лікарі – треба лише чекати. На відновлення потрібен час».
Спорт після війни
Спорт супроводжував Олександра з дитинства. У старших класах школи він грав у футбол у Першій лізі України, згодом захопився бігом і дійшов від дистанцій у 10 кілометрів до марафону.
Після поранення ветеран активно долучається до спортивних подій. Лише за цей рік він пробіг два напівмарафони в межах благодійних забігів MHP Run4Victory у Луцьку та Вінниці, показав високі результати на Kordon Race на Львівщині, на всеукраїнських змаганнях «Звитяга Нескорених» виборов дві медалі – у вправах на ейрбайку та штовханні гирі за хвилину.
Також він зайняв призове місце на дистанції 1000 метрів у запливі на SUP-дошках, у складі команди Вінницької птахофабрики виступив на благодійному футбольному турнірі MHP Football CUP у Києві, а на фінальному етапі серії «Активні парки з МХП» у Ладижині здобув перемогу серед чоловіків на дистанції 10 кілометрів.
«Коли я повернувся на своє робоче місце, було дуже багато нових людей і залишилися колеги, з якими я працював. Всі мене привітали з усмішкою, раділи, а з новими працівниками ми швидко здружилися. І в кожному заході, в якому я зараз беру участь, завжди мене підтримують».
Свої спортивні перемоги Олександр Постернак присвячує побратимам, які продовжують боронити Україну.
«Такі заходи дуже важливі. Надають сили, дарують насолоду і нові знайомства, можливість випробувати себе й дізнатись щось нове – це саме ті дні життя, які запам’ятовуються», – каже він.
«Спорт – це впевненість. Це сила рухатись далі, незважаючи ні на що. Спорт важливий для всіх людей, а для військових – це, напевно, найкращий розвантажувальний інструмент. Чудово розвантажує від стресу».
Про свої життєві цілі ветеран говорить просто:
«Цілі мої прості – далі продовжувати жити, робити щось добре, розвиватися, читати, допомагати іншим, спілкуватися, подорожувати».
«А найголовніша моя мрія – щоб закінчилась війна, щоб всі хлопці і дівчата повернулися додому цілі та неушкоджені до своїх сімей. Щоб продовжили далі жити своє прекрасне життя».