Історія Олени Стратійчук із села Посухів – це родинна пам’ять про примусову працю в Німеччині, воєнне дитинство і життя, яке минало вже на рідній землі.
У селі Посухів, на кутку Залісся, Мурованокуриловецької громади, серед квітучої природи і царства птахів живе жінка незвичної долі – Олена Василівна Стратійчук, яка народилася 20 січня 1945 року в німецькому місті Шрамберг.
У біографії Олени Василівни є багато замулених роками подій і фактів. По краплинах її спогадів намагаємося дещо відновити, бо ніхто тоді нічого не записував, а пам’ять має властивість то зникати, то знову повертатися.
– От згадала, як мій тато, Василь Кирилюк, розказував про своє кохання до старшої на десять років сусідки Марфини Гикавчук. Вони жили на крайній вулиці села недалеко одне від одного, і дівчина постійно ходила попри його хату по воду до мурованої без цямриння криниці. Марфина була дуже вродливою, і Василь відганяв з кутка усіх її залицяльників, бо сам дуже хотів бути коло неї. Навіть пригрозив: якщо не вийдеш за мене, то втоплю в криниці… Не знаю, чи це подіяло, чи прорізалася взаємна любов, але моя майбутня мама здалася… А тут настали лихі часи. У війну в нашому селі верховодили шуцмани, які вислужувалися перед окупантами, заганяючи нашу молодь у «німецький рай». Тато невеличким на зріст був і спритним вродився, то лиш ті вояки на подвір’я, а він — шусть через лати і шукай вітра в лісі. Погукали, постріляли та йшли ні з чим…
Олена Василівна не знає, коли точно, але її батьки побралися десь у сорок другому році. Тоді в селі казали, що жонатих і заміжніх не будуть відправляти на роботу в Німеччину. Та видно, не з їхнім щастям було минути чужинську неволю…
Першим у лабети шуцманів потрапив Василь. Разом з іншими підневільними його відправили у складі колони на залізничну станцію Котюжани. Дізнавшись про це, Марфина зібрала вузлик харчів і стрімголов кинулася навздогін. І так мало статися, що в цей момент хтось із колони втік, і для кількості невільників її теж загнали у товарняк.
Молоде подружжя Кирилюків потрапило на часову фабрику міста Шрамберг. У великому бараці їм виділили місце «для сімейних». У квітні сорок третього там у них народився син Микола. Марфині дали «легкий труд» на кухні. Багатозначно вказуючи дулом автомата на шибеницю коло барака, здоровенний німець-охоронник попередив її, щоб не крала продукти… Але ж як було не піддатися спокусі взяти хоча б шматочок хліба дитині? Придумувала різні схованки і жодного разу, на щастя, не попалася…
Сімейних українських остарбайтерів навіть німецькі господині цінували вище. Під кінець війни, коли їхніх чоловіків забрали на фронт, вони приходили в барак вибирати собі робочу силу і при цьому казали, що «сімейний нікуди не втече, бо у нього є дитина…».
А Кирилюки у січні сорок п’ятого «розжилися» ще на одну – Марфина подарувала життя Оленці. Після перемоги над загарбниками дівчинку з братиком привезли батьки у Посухів.
– Колись у нас було сімейне фото з Німеччини – тато, мама, Коля і я в мами на руках. Але після переселення з батьківської хати у стару куплену, а потім у свою – побудовану, воно десь загубилося. Ніхто ніколи не думав, що згадаємо про нього – нам тоді хотілося тільки вижити і жити далі…
Пам’ятає себе Олена Василівна із семи років, коли у їхньому першому класі вчилися переростки ще з довоєнних часів, а після семи класів, приписавши собі два роки, вона влаштувалася у будівельну організацію піднощиком каміння до мулярів. Сили її вистачило ненадовго, бо ще й ходити треба було пішки до Мурованих Курилівців і назад вертатися. Нароблялася так, що відвалювалися за день ноги – наступного ранку не могла встати з ліжка…
Думала, що легше буде у колгоспній ланці. Зразу сапала і збирала вручну кукурудзу, а як з’явився комбайн, то й цукрові буряки не минули дівчину. Літом на нормі – спека, восени – холод і пронизливий вітер… Ще в молоді літа скрутило її спину, не може і до сьогодні вирівнятися. Так і живе згорблена у своєму «царстві природи»…
– А ось ще пригадала, як тато у День перемоги завжди виливав сльозами свою тугу і біль душевний. Його ніколи не запрошували до гурту фронтовиків і не давали подарунків. А зразу по війні ще й принижували клеймом «ізмєннік родіни». Знаю, що одна сільська активістка-бригадирка злостиво давала йому наряд вдень і вночі кидати снопи в молотарку. Виснажившись від такої натужної праці, він вночі відважився на відчайдушний крок – побив її вікна, коли вона приймала вдома чужого чоловіка. Ніхто ніякого розслідування не проводив, бо списали на ревниву жінку коханця бригадирки…
Олена Стратійчук – з родинного кореня довгожителів. Її батько, хоч і був молодшим від мами на десять років, пережив дружину на дев’ять літ і зим. Він і своїй доньці напророчив сто років життя. Та жінка цим не переймається. Вона каже: «Скільки Бог дасть, так і буде. До свого фінішу йду з приємною втіхою, що хоч за ті гроші, які колись нам з татом компенсували за перебування у німецькому рабстві, ми купили моїй доньці Тетяні трикімнатну квартиру в Мурованих Курилівцях…»
Автор – Віктор Зеленюк, фото- надане автором