Сьогодні ми знайомимо Вас з історіями про жінок, для яких вишивка стала не просто ремеслом, а глибоким духовним покликанням. Раніше ми розповіли про Яну з Бахмута, яка після втрати дому продовжила справу життя у Могилеві-Подільському (читайте матеріал).
А тепер — ще одна розповідь, цього разу з Мурованокуриловецької громади: 75-річна Ганна Книжник з Галайковець понад пів століття вишиває, зберігаючи родинну традицію та тепло української душі.
Ця жінка, яка живе в невеликому подільському селі, вишиває з юності, вкладаючи у кожен стібок свою душу. Ганна Книжник не називає себе майстринею, а просто «жінкою, яка любить вишивку». Проте її роботи добре знають не лише в рідному краї — рушники й сорочки з її рук давно розлетілися по різних куточках України.
Ганна Іванівна зберігає не лише мистецтво, а й памʼять. Вишивати вона навчилася від своєї матері, знаної в селі майстрині. Традиція передавалася в родині з покоління в покоління — і тепер кожна нова робота пані Ганни є продовженням цієї нитки.
Її дім — мов музей: старовинні рушники, вишиванки з геометричними орнаментами, серветки, сорочки — кожна річ має свою історію. А за столом — нова робота, над якою вона працює попри втому чи біль. Хоч ноги вже не дозволяють багато рухатись, Ганна Іванівна щодня бере в руки голку з ниткою.
— Коли вишиваю — не думаю ні про війну, ні про хвороби. Все відходить, лишається тільки спокій, — зізнається вона. — У стібках моя памʼять про рідних. У візерунках — моя надія.
Сьогодні вона живе разом із донькою Оленою, яка допомагає з побутом. А мама — вишиває. Це її життя, її терапія, її молитва.
Свої роботи пані Ганна дарує — родичам, сусідам, знайомим. Усе — від серця.
— Я не шукаю слави. Просто хочу, щоб наше залишалося з нами. Щоб українське не загубилося. Щоб пам’ятали, ким ми є.
Історія Ганни Книжник — це не лише розповідь про вишивку. Це історія про любов до рідного, про жіночу силу, про пам’ять і тишу, у якій живе справжнє мистецтво.
Світлини з особистого архіву доньки Лариси.
