У Наддністрянському 10 січня свій 102-й день народження зустріла солдатська вдова та довгожителька Гафія Іванівна Дяк, жителька Мурованокуриловецької громади.
Що таке щастя? Кожна людина по-своєму відповість на це питання. Гафія Дяк, яка сто років живе в селі Наддністрянське, про щастя, може, нічого й не скаже. Зате вона точно знає про одну річ, без якої жодна людина на світі щасливою бути не може, – це вірність. Вірність, скроплена гіркими сльозами і великою тугою, яку шанобливо зберігає своєму коханому солдатська вдова уже більше восьми десятиліть.
Вона у свої роки не «вилежує боки», а завжди щось порядкує в хаті чи біля хати, сама себе обходить, – каже внучка Гафії Іванівни, місцева вчителька Лідія Пономаренко. – І до того ж уважно слідкує перед телевізором за подіями на фронті, переживає за наших бійців, проклинає Путіна і дуже хоче дочекатися нашої перемоги… Та літа беруть своє. Оце недавно я з нею в лікарні лежала. Дякую лікарю з Мурованих Куриловець Олександру Адольфовичу Михайловському за його людяність і високий професіоналізм, який «підремонтував» здоров’я бабусі…
Я з дев’яти років на роботу ходила, а вдягнути не мала що: сорочка з мішка, спідниця теж із мішковини. Хустини нема – одна на всіх, чоботи теж одні на всіх. А нас було четверо в мами – ще дві сестри старші і брат молодший. Тоді, знаєте, такі здоровенні снігові кучугури надувало, як ця хата! Стежки нема, пройдеш – і повні чоботи снігу зразу набирала, ноги примерзали до підошви, – згадує довгожителька. – Пам’ятаю, як землю скували перші морози, а я боса прибігла в клас, ноги червоні, як дністрові раки в окропі… Зимою по черзі взували ті чоботи – хто раніше встав… Так і чотири класи виходила якось. Іншим дітям допомога була від сільради – черевики давали там чи ще що… А мені не давали, бо тато – контрабандист…
Її батько, виявляється, з рідними братами переправлявся вночі через Дністер, за яким була вже Румунія, і звідти «привозив якогось краму, бо тут цього всього не вистачало».
Так от, прийшов до нас якось татів кум, а він взяв та й похвалився, що приніс з того боку Дністра солі, літру керосину, платтячко дитині… Ще й показав те платтячко кумові. Той, підлий, пішов і заявив на батька – і другого дня ранесенько його забрали. Відвезли до Могилева-Подільського, а звідти у Вінницю – і там розстріляли як контрабандиста…
Сталося це, за словами Гафії Іванівни, взимку 1927 року, коли їй ледве минуло три роки. А як настав голодний тридцять третій, то вона ходила з мамою на поле колоски збирати: не для себе, а для колгоспної комори. Бригадир поставив її за жниваркою: отут, каже, збирай! Стерня ноги коле, вони всі в ранах, кров сюркоче, але збираю за той черпак пшениці, який баба Клава варила прямо на полі. Наварить такий котел зерна – і по черпаку кожному за те, що колоски збирали.
У голодовку люди в селі мерли, як ті мухи. Їсти ж нічого не мали: то сухе кукурудзяне бадилля, то соняшнинку дробили, видовбували з неї м’які осередки, мололи… А там уже бурячиння підросло, цвіт з акації – все оте змішували, варили та їли. Такий голод був, стільки людей на цвинтар вивезли!… А в їхній сім’ї ніхто не вмер. Мама Гафії випросила у вуйка, татового брата, відро кукурудзи та змолола на жорнах.
Був випадок, коли до них у хату прийшов якийсь дядько Мотряк, побачив на комині торбинку з кукурудзяним борошном, схопив її – і драла на вулицю. Але дід побіг за злодієм і наздогнав його аж коло церкви та відібрав торбинку. А мама кидала по жменьці тієї мукички до тирси із соняшнини і пекла такі коржики…
Про своє дуже коротке подружнє життя з коханим Данилом Гафія Іванівна згадує:
«Ми з ним зовсім мало разом прожили. Данило прийшов до мене незадовго до того, як на фронт забрали. Прийшов від Палагни, з якою ми раніше дружили. Вона його зовсім не шанувала. Але я Данила з півроку відправляла назад до Палазі, хоча й дуже він мені подобався. Вернися, кажу йому, так не можна… А він і слухати не хотів. Ні-ні, відповідав, тільки ти одна мені треба і більш ніхто. Але як прийшов, так і пішов, бо ж війна… Я його на ту війну проводжала…
На Спаса 1944 року прийшло сповіщення на ім’я Гафії, що її Данило загинув у Румунії, хоч вона й не була з ним розписана. А перед цим він листа коротенького прислав: «Оце все, написав, бо спішу – маємо йти у наступ. А ти, якщо народиш дівчинку, назвеш Марійкою, а якщо сина – то Василем. Бувай здорова…».
І на цьому все – обірвалося життя солдата. Цей останній лист і похоронка стали згодом документальною підставою, щоб Гафію Салюк розписали з Данилом Дяком. Заочно! Уявляєте? Вона тут, на цій грішній землі, а він уже десь там, у засвітах – і вони реєструються як подружжя! Звісно, всі шлюби фіксуються на небесах, але чи багато на землі ось таких наочних ілюстрацій цього правила?
Можливо, хтось тоді натякав і на речі земні – статус солдатської вдови, мовляв, пенсія і таке інше. Але хіба Марійка, кровинка Данила, не мала права на прізвище свого законного батька? Словом, така реєстрація з усіх боків була важливою і необхідною. До того ж, коли у вірному серці зберігається любов і пам’ять, то вони, єднаючи земне із небесним, мабуть, безсмертні.
З того далекого сорок четвертого Гафія зберігає вірність своєму одному коханому. Коли Данило йшов у вічність, то казав: «Знаєш, на війні по-всякому буває, чекай мене десять років. А вже, як далі не прийду, то воля твоя…». Чекала-виглядала, на битий шлях вибігала, сльозами дорогу кропила… Минулися тих десять гірких років – і серцем відчула, що не треба їй уже чоловіка. Зрозуміла, що іншого полюбити не зможе, а якщо так, то кому треба таке життя… А свататися приходило багато чоловіків…
Гафію Іванівну шанобливо величають у селі «Наддністрянською журавкою», яка до дна випила біль тієї далекої війни. Життя не питало її, чи хоче вона бути сильною… Життя змусило такою стати. Тяжко, до безпам’ятства рвала жили у колгоспі за себе і за свого Данила. Він бачив її страждання і за лебедину вірність з небес ділився з нею непрожитими своїми роками.
Життя Гафії Іванівни Дяк – це подвиг, на який здатна лише жінка із сильним характером, сталевої волі й безмежної любові до коханої людини. Вона жертовно несла свій хрест, терпіла і мирилася з тим, чого вже ніколи не повернути. Доля обділила її жіночим щастям, але подарувала материнську радість – виховала доньку, від якої розростається рід нащадків – гарних, добрих і порядних людей, які теплом зігрівають її старість.
