У Галайківцях Мурованокуриловецької громади провели символічне жниво — збір ще зеленого колосся для майбутнього обрядового Дідуха. І хоч до Різдва ще далеко, підготовка до створення цього сакрального символу розпочинається саме влітку — коли жито, ячмінь і пшениця тільки-но наливаються силою.
👉 Про сенс обряду та його продовження в сучасності розповіла «Могилів-Подільський онлайн» Тетяна Окаєвич — ініціаторка події, завідувачка сільського клубу та берегиня місцевих традицій.
Цьогорічне символічне жниво відбулося на особливому полі — на власній ниві Тетяни. Саме там, під теплим літнім сонцем, місцеві господині у вишиванках зрізали зелене колосся, ретельно формували снопики та перев’язували їх духмяними перевеслами. Усе — як робили наші предки. Із любовʼю вирощене — з любовʼю й зібране. Саме з таких заготовок народжується справжній Дідух — оберіг, що несе в собі пам’ять про землю, працю і рід.
«Для мене цей обряд — не просто ремесло, а звʼязок між поколіннями, — ділиться Тетяна. — Хочу, щоб діти бачили, як із простого стебла виростає традиція. Як у траві, в колоску, в перевеслі — живе душа нашого народу. Якщо ми не покажемо їм це сьогодні, завтра вони цього вже не знайдуть».
До дійства долучилися жінки з різних куточків села — щирі, працьовиті, з особливим теплом у погляді. Їхня присутність наповнила простір жіночою енергією — тою, що тримає хату, поле й пісню. Серед колосся лунали пісні, жарти, розмови про минуле і теперішнє — мов сама земля підказувала, як діяти.
Святковості події додали вишивані сорочки з особистої родинної колекції Тетяни Окаєвич. Кожна з них — із історією, з доторком бабусі чи матері, з любовʼю, що не вицвітає з роками. Саме ці сорочки нещодавно були представлені у виставковому проєкті сільського клубу до Дня вишиванки.
Після збору колосся снопики сушитимуть у затінку, аби зберегти їх форму та колір до осені. Уже згодом із них буде виготовлено Дідуха, який не лише представлятиме Галайківці на конкурсі в Мурованокуриловецькій громаді, а й стане частиною тематичних заходів у Галайковецькому сільському клубі.
Цей обряд — не сценічна реконструкція і не ностальгія. Це — жива памʼять, що проростає з землі. Бо поки є кому жати, плести й берегти — буде кому пам’ятати.
📷 Фото надала Тетяна Окаєвич